Воєнні події на Сході України змушують багатьох з нас замислюватися над тим, чому одних людей повідомлення про мобілізацію шокують або відверто дратують, а інші, залишаючи власні сім'ї, бізнес, хороші посади, стають у черги, аби записатися до лав добровольців і зі зброєю в руках захищати гідне майбутнє нашої держави. Власне ці, інші, які на перший погляд видаються, м'яко кажучи, якимись неадекватними, трохи безпечними, згодом підтверджують думку про те, що в житті завжди є місце для подвигу. І саме з такими людьми 11.12.2014 р. удалося познайомитися викладачам і студентам філологічного факультету ДДПУ під час зустрічі з бійцями добровольчого батальйону "Січ" МВС України.

Напочатку розмови бійці батальйону, Васильович (із Закарпаття), Лютий (із Рівненщини), Халк (зі Львова), Богун (із Києва), розповіли присутнім про мету свого перебування в Слов'янську, розкрили деякі аспекти роботи з виявлення сепаратистів у місті та на його околицях, пояснили зміст своїх псевдо, а потім залюбки відповідали на запитання студентської аудиторії.

Однією з вражаючих була відповідь на питання: “Як Ви відповідаєте на агресію пересічних громадян до української армії?” Виявляється, що люди, які оберігають наш мир і спокій, змушені знаходити низку різних методів і підходів, щоб довести, що вони не ґвалтівники та бандити.

Цікавою і водночас зворушливою була відповідь на питання: “Хто Ви в мирному житті?” Хлопці (а серед них були й наші колеги-учителі) із щирістю розповідали про свої професійні досягнення й про власні захоплення, а от Максим Лютий, цей підтягнутий, загартований боями солдат, по-особливому ніжно, дещо зашарівшись, сказав: "А я у мирному житті – батько. Основна моя професія – бути татом 8-місячної донечки Златослави".

Не можу як словесник, який займається дослідженням української фразеології, не звернути увагу на мовлення наших захисників, щедро засіяне фразеологічними одиницями, у семантиці яких криється глибинний зміст віковічної колективної багатошарової духовної мудрості українців, як-от: диявол ховається в дрібницях; нація, яка не посилає героїв умирати, позбавлена майбутнього; я знаю грамоту свободи: її підписують мечі; у боротьбі народ перетворюється на націю; легше обдурити людину ще раз, ніж довести,що її обдурили.

Якось непомітно промайнув час зустрічі, яка не залишила байдужими присутніх; зустрічі, яка спонукала глибоко замислитись, відновивши в пам'яті рядки поезії Миколи Калька:

Гаряче серце мохом не вросте:

Не камінь, мліє, тане, не мовчить,

І крається,й палає, і не спить,

І горнеться до світу, що цвіте...

А ще ця зустріч вселила віру в те, що поки в нас є такі гарячі серця, і маленька Златослава, і її ровесники, і всі ми будемо жити у власній суверенній і соборній державі, що має назву Україна.

Доцент кафедри української мови та літератури Оксана Сушко