Університет, який вистояв

(нотатки зі Слов’янська)

Рік тому назва українського міста Слов’янськ була в перших рядках повідомлень усіх інформаційних агентств світу. Саме тут загін перекинутих із Криму тренованих російських найманців на чолі з офіцером ГРУ Стрєлковим-Гіркіним розпочав масштабну спецоперацію за відокремлення від України її восьми південно-східних областей і створення маріонеткової держави «Новоросія». Окуповане терористами місто стало в травні-червні 2014-го ареною запеклих боїв. А після звільнення міста (і після краху всього проекту «Новоросії», яку тільки ціною прямого військового вторгнення Кремлю вдалося «утвердити» лишень на третині території Донбасу) російське телебачення призабуло про Слов’янськ – адже відродження мирного життя не вкладалося у формат пропагандистських сюжетів «Лайфньюз».

Але місто, що пережило справжнє пекло (на момент визволення в ньому залишалася третина з довоєнних 120 тисяч мешканців – решта переховувалася хто де, і найбільше в сусідньому Святогірську, який залишався під контролем України) – живе. Працює у ньому і Донбаський державний педагогічний університет, якому торік виповнилося 75 років. Проте минулий рік був не найкращим часом для святкування різних дат. Тож свій ювілей один з найстаріших вишів Донбасу відзначив нині. Відзначив, як і личить університетові, науковою конференцією, на якій було підсумовано здобутки його викладачів і студентів.

Конференція й стала для автора цих рядків нагодою приїхати до Слов’янська. Тутешній старанно відремонтований охайний вокзал уже нічим не нагадує про бойові дії. Про те, що ми за 60 кілометрів від лінії фронту, свідчить хіба що патруль автоматників на пероні. На решті вулиць військові сьогодні (принаймні вдень) уже не помітні. Хоч вони досі лишаються в санаторіях колишнього курорту – і ті городяни, з якими я спілкувався, вважають їхню присутність запорукою спокою.

Головний корпус ДДПУ, розташований у «спальному» масиві дещо осторонь від міського центру, уже відновлено. Лишень де-не-де можна помітити тріснуті вікна (зовсім розбиті замінили ще торік, але на цих, які ще захищають від вітру й дощу, вирішили поки заощадити).

Ректор університету енергійна й діяльна Світлана Омельченко (народилася й живе в селі Райгородок під Слов’янськом – взагалі тут майже всі місцеві) розповідає, що відновлювати корпус викладачі зі студентами почали на власному ентузіазмі відразу ж потому, як терористи залишили місто. І зробили все практично без жодної сторонньої допомоги.

Сьогодні навчальний процес у виші йде за планом. Триває й наукова робота. Захищаються кандидатські й докторські. За минулий рік тут додалося троє докторів педагогічних наук – що цілком природно для педагогічного вишу. Але є тут і аспірантура з фізики твердого тіла. Місцеву фізичну школу уособлюють колишній довголітній ректор університету Микола Нечволод і завідувач кафедри фізики Віктор Надточій. Хоча експериментальні можливості тут скромні, слов’янські фізики намагаються працювати на сучасному рівні. Це засвідчують і два отримані нещодавно патенти на винаходи: «Спосіб визначення міри дефектності при поверхневих шарів кристалів германію або кремнію» та «Спосіб створення наноструктур на поверхні германію».

У рамках конференції автор цих рядків зробив для викладачів фізико-математичного факультету дві наукові доповіді. Першу - більш популярну, присвячену столітньому ювілеєві науки про напівпровідники та внескові українців у цю науку. Другу – значно складнішу, про розроблену в останні роки професором Супрійо Датта (США) нову модель викладання нанофізики, значною мірою альтернативну до традиційної. Фахові запитання з аудиторії до другої доповіді засвідчили – слов’янські науковці прагнуть відстежувати найновіші наукові й педагогічні віяння.

Природничі й точні науки в Слов’янську отримали несподіване підсилення з евакуацією сюди Інституту прикладної математики і механіки НАН з окупованого Донецька. Хоча колишній директор інституту (в ранзі академіка НАН!) вирішив «здати» установу в руки «ДНР», патріотично налаштовані співробітники на чолі з членом-кореспондентом НАН Володимиром Гутлянським (який сам народився в Ленінграді, а навчався в Томську) зробили свій вибір на користь України. Вони самі вирішили не евакуюватися до Києва чи Харкова, а лишитися працювати на рідному Донбасі – і МОН допомогло їм облаштуватися на базі ДДПУ. Важливо, що сьогодні вони думають про майбутнє, – як консолідувати чималі наукові сили, які лишилися на українській вільній Донеччині. І запорукою успіху тут має стати тісна співпраця учених з вишів та академічних інститутів.

Звичайно, на українській Донеччині сьогодні тривожно. В Слов’янську й досі залишаються ті, хто стояв на блокпостах «ополченців» (переважно це – декласовані алкоголіки й наркомани, але трапляються серед них також «ідейні»). На парканах можна побачити війну гасел: сепаратистське «Нет фашистам!» переправлено на «Нет рашистам!» Синьо-жовтих прапорів багато – навіть Ленін перед виконкомом стоїть із синьо-жовтою хусточкою на шиї. Української мови в написах на вулицях натомість мало (хоч усе офіційне життя університету відбувається виключно українською). Але, як підкреслювали всі мої співрозмовники, переважна більшість мешканців міста (а тут живе ще й близько 30 тисяч біженців з «ДНР», яких особливо побільшало після трагедії Дебальцевого) – сьогодні однозначно «за Україну».

…Минуле в Слов’янську ще надто болюче. На відміну від центру, приміську Семенівку ще й не починали відновлювати – покинуті будинки стоять, зрешечені осколками (відома тактика сепаратистів полягала в тому, щоб вести вогонь по українцях із житлових масивів, прикриваючись мирними мешканцями наче щитом). У кожного місцевого тут загинула або близька людина, або просто сусід чи знайомий. По дорозі вам обов’язково покажуть ще дореволюційний будинок СБУ, звідки «правив» містом зловісний Гіркін (і де в перші ж дні заколоту було замордовано проукраїнського депутата Горлівської міськради Володимира Рибака – буквально за три дні до мого приїзду на фасаді було встановлено меморіальну дошку на честь загиблого Героя України). Чи церкву, з подвір’я якої стріляла «Нона» бойовиків…

Тому викладачі університету в Слов’янську, з якими я розмовляв, переконані: Україна зобов’язана побудувати глуху стіну на кордоні з Росією та з окупованими нею територіями. Адже звідти може прийти тільки небезпека й нещастя. А цих небезпек і нещасть випало на їхнє життя вже вдосталь.

…Сьогодні швидкісний поїзд іде від Слов’янська до Києва шість годин. Отже, за ці шість годин може докотитися до столиці біда. Чи надійти на Донбас допомога (значна частина пасажирів експресу Київ-Костянтинівка – військовики). І це ще раз підкреслює: у нас спільна доля, спільні біди й радощі. А прекрасні й мужні люди, які живуть у Слов’янську, як ніколи потребують сьогодні нашої підтримки. І білборди «Слов’янськ – це Україна», дещо вибляклі за зиму, зробилися від того аж ніяк не менш актуальними.

Максим Стріха, заступник міністра освіти і науки України